Є речі, котрі я собі не дуже добре уявляю. Наприклад, будова адронного колайдера. Ну, тобто є фото, можна подивитися і довідатися. Але уявляти так само буде не дуже багато чого. От ви, виходячи з фото, можете поклавши руку на серце і не зазираючи до ґуґля сказати, що знаєте нащо той колайдер було побудовано? До таких речей належить і нескінченний потік рукописів у видавництва. Тобто можна собі докумекати, що є видавництва і туди шлють тонни паперу і ґіґабайти тексту в різних форматах. Але що то за тексти і хто їх шле, які знуджені офісні інфузорії, працівники сфери обслуговування, шахтарі-мікрогеографи та пубертатні ґенії??

Часом видавці згадують за ці рукописи, однак відчувається, що це далеко не ті речі, про які їм би хотілося говорити. Коли точної інформації катма, лишається фантазувати і вірити, що фантазії мають хоч якийсь ґрунт під ногами. Мені б хотілося, щоби побічним ефектом від колайдера було відкриття порталів у инші, бажано невойовничі та біологічно безпечні виміри. А рукописи… Було б незле, аби серед них знайшлися речі, яких мені в нашій літературі не вистачає. Тобто, може це вже знайдено і навіть опубліковано, але я про те не знаю. І це вже до теми про відсутність українського книжкового інфопростору.

Хочеться, щоби знайшовся добрий роман на тему нашого заробітчанства. Без шмарклів, патосу і вболівань за долю України. Ну добре, хай вболівання будуть, якось переживу. Але щоб фрази, якими ці вболівання висловлюються не належали Тарасу Шевченку. Просто чесне письмо. Бо Марина Левицька на цій темі сотні тисяч фунтів зашибає, а нам, виходить, зась?

Мрію прочитати і гарне письмо про село. Таке, що перекриє мені враження, що полишалися зі шкільного курсу української літератури. З живими персонажами і переконливим сюжетом, а не серіяльні пристрасті присмачені маразмом a la Люко Дашвар. Так само плекаю надію, що знайдеться людина, яка зможе написати про Голодомор не так, як, при всій повазі, написав Василь Барка. Щось епічне, про що б Голівуд міг зняти кілька оскароносних фільмів. Ну, чи ми, якщо в нас раптом кіно підніметься.

Це наприпочатку, згадав за те, чого зовсім не траплялося. Адже не вистачає мені й доброго жахастика. Не примітивного наслідування кепських західних зразків, і не безпомічного підрядника до літератури із претензіями на сценарій (такого виданого, втім, у кожному жанрі хоч дупою їж), а видовищного чтива без білих швів і кричущого маразму.

Нема в нас читабельної україномовної фантастики/фентезі. Я, між иншим, знаю, про що кажу, читав ті покручі, що виросли на наших теренах. З них, до речі, найбільше сподобалися писання Сергія Батурина, проте й до його творів список претензій чималий можна нашкребти. Але то ж мізер, порівняно з тим, що в світі є.

А ще відродити б жанр історичного роману (не псевдоісторичної маячні наших оріїв), та й розповісти про численні перипетії стравною мовою.

І ще, наостанок. Я палко жадаю коміксів та манґи. З карколомними сюжетами, атмосферою, настроєм і якісними малюнками (тим паче, що є кілька відомих у світі українських коміксістів. Тільки працюють вони на закордон). Під них, як одна моя львівська знайома вчинила із польськими виданнями, ладен віддати всю стінку в кімнаті. Аби лиш запропонували. Хоча все вищеперераховане то несерйозно це ж «художка», а направду я б зрадів ґрунтовним словникам орфографії та фразеологічних синонімів. Чи ж навіть і пристойному правопису, аха. Людського правопису мені таки не вистачає. Бачите от, користуюся ненормативним. 

От цікаво, чи напише й цього разу мені який стурбований видавець із закликом розкуповувати те, що для вас, козлів, вже й так понавидавано? Я весь в передчутті.

Наступного разу поговоримо про переклад. Зокрема, про переклад очима росіян. Ну і нашими оченятами, аякже. Бо різне бачать. Пропонуйте теми, побазікаємо.